Історія найбільшого андерграунд-фестивалю України "Червона рута".
Трохи більше ніж 35 років тому відбулися дві важливі для української державності події, які на перший погляд не мали нічого спільного — створення “Народного руху України” та перший музичний фестиваль “Червона рута”.
Політичне піднесення українського суспільства та занепад радянського керівництва наприкінці 80-х років вперше дозволили говорити, творити та самореалізовуватись українською. Україна, що пережила часи репресій, Голодомори, політичні переслідування та русифікацію, гостро потребувала відродження культури.
Тож коли політичну сторону вже представляв свіжостворений “Народний рух України”, то ніша культури, навколо якої об'єдналася б вся співоча інтелігенція, була все ще не зайнята. Так і з'явився фестиваль “Червона рута”, історію якого дослідила редакція DeTalks.
Походження назви і початок фестивалю
“Французи, італійці, росіяни й всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові”.
Так казав український композитор, автор пісні “Червона рута” Володимир Івасюк, якого вбили радянські спецслужби у 1979 році. І якщо якась частина тодішньої УРСР все-таки вірила в офіційну слідчу версію “самогубства” чи взагалі не знала поета, то на заході його пам'ятали, любили та не могли пробачити загибель.
Потреба у культурній революції та пам'ять про втрачене об'єднались в єдину ідею — всеукраїнський пісенний фестиваль “Червона рута”. Хто назвав його на честь однієї з пісень Івасюка залишається невідомим, та ідея зрозуміла — увіковічити й ніби “подовжити” життя виконавця.
“Ініціаторами проведення «Червоної рути» були музикознавець і композитор Тарас Мельник, музикознавець Анатолій Калениченко, музикант Олег Ретецький, який починав свою творчу біографію на українському радіо, а нині очолює британсько-українське підприємство «Комора», та відомий нині поет і видавець Іван Малкович”, — розповідав один з організаторів першої “Рути”, композитор Кирило Стеценко.
Так, Мельник та Калениченко створили концепцію пісенного конкурсу й оформили все таким чином, щоб у владних структур не було жодних сумнівів: люди прийдуть, поспівають, і розійдуться; жодного націоналізму чи проукраїнськості. Метою фестивалю ж було “познайомити” та “заявити” про українську музику, якою вона може бути в контексті розквіту світової.
Організатори також залучили журналістів з усієї країни, щоби створити власну газету події - “Вісник фестивалю «Червона рута»”. Всього випустили шість номерів, кожен різного кольору, в яких писали про найкращі виступи фестивалю.
Кирило Стеценко завжди порівнював ”Руту” з американським фестивалем “Вудсток”, що у 1969 році зібрав близько півмільйона людей в одному місці. Американське суспільство тоді гнітила війна у В'єтнамі та громадські протести, тому фестиваль став певною розрадою для “тихого покоління” (людей, які народились із 1929 по 1945 рік) та лишився знаковим у музичній культурі.
Як у 89-му “творили історію”
Початок фестивалю запланували 17 вересня 1989 року, а місцем проведення вибрали Чернівці — місто, де Івасюк написав “Червону руту”. Туди за декілька днів до початку почали прибувати гості та близько 500 виконавців, “соло” та гуртів, з України, США, Канади, Аргентини, Польщі, Чехословаччини.
Місто наповнилося козацькими вбраннями, співами, настроями та національною символікою. Побачивши синьо-жовті стяги, влада почала ставитися до фестивалю серйозніше. Пішли чутки про міліцію на вулицях, а на вході до локацій забирали прапори та подібні речі, деколи рвали вишиванки. Молодь ховала стяги у рукави, а після діставала, огорталася ними чи просто показувала з трибун чернівецького стадіону, на якому відбувся фестиваль.
Під час концерту, акторка Лідія Данильчук втрапила у сутичку з міліцією, коли розгорнула синьо-жовтий прапор. Їх відтягнули Тарас Чубай (згодом — лідер гурту “Плач Єремії”) та Георгій Гонгадзе, український журналіст. Письменник Юрко Волощак казав, що Гонгадзе потім приїхав у Львів з перемотаною головою.
За словами очевидців, з часом з деяких підприємств спеціально стали підсилати людей із прапорами УРСР чи радянського союзу, які природньо зменшували кількість місць на заході. Це, однак, було “краплею в морі”, адже їх присутність не змінила нічого, а лише підкреслила кількість “синьо-жовтого”.
Окрім символу, “Червона рута” була насамперед конкурсом. Виступи тривали з полудня до вечора 17-24 вересня. Ділилися за стилями: в різні дні виступали із всякими жанрами: - поп, рок та барди-кобзарі. “Бардів” українізували й називали “піснярами”.
Переглядаючи список учасників, наше покоління, ймовірно, побачило б всіх, кого зараз вважають “класикою андерграундної української музики” та “вінтажем”. Серед учасників: ексцентричні “Брати Гадюкіни”, своєрідні “ВВ”, яким приписували “знущання з української ментальності” (з інтерв'ю із Кирилом Стеценком), “Кому вниз”; виконавці “Сестричка Віка”, Марічка Бурмака, Андрій Миколайчук aka “Підпільний Кіндрат”, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін та інші.
Під час закриття фестивалю, Василю Жданкіну вручили головну нагороду — “Гран-прі” за його кобзарські балади. Та, несподівано для всіх, зі сцени він почав співати заборонений тоді гімн, залучивши Едуарда Драча та Віктора Морозова. Стадіон спалахнув співом, коли всі зрозуміли, наскільки небезпечну річ робили, але ще більше усвідомили її необхідність.
Де сьогодні можна побачити слід “Рути”
"Всі, хто був присутній на цьому фестивалі, не просто зрозуміли, а відчули, що незалежність України — це неминучість”, — сказав Кирило Стеценко.
Загалом відбулося 16 фестивалів “Червона рута”: перший у 1989, а крайній — у 2019, присвячений 70-річчю від дня народження Володимира Івасюка.
Багато молодих учасників та глядачів заходу згодом сформували найбільші музичні колективи наступного покоління, утворили й зміцнили новітню українську музичну спільноту. Серед таких: “Тартак”, “Мертвий півень”, “Плач Єремії”, “The Вйо”, “ТНМК”, “Скрябін” та інші.
“Рута” стала знаковою для українського націоналізму в часи, коли державність нарешті стала можливою. Вона створила образ українця, небайдужого до власної культури, а йому вже показала близькість майбутнього, де не буде червоних “серпа і молота”, а буде український стяг, слово та пісня рідною мовою.